Вірші до свята 9 Травня
ПАМ'ЯТЬ
І живуть у пам’яті народу
Його вірні дочки і сини,
Ті, що не вернулися з походів
Грізної, великої війни.
Їх життя, їх помисли високі,
Котрим не судилось розцвісти,
Закликають мир ясний і спокій,
Як зіницю ока, берегти.
В. Симоненко
Ніхто не забутий.
На полі ніхто не згорів:
Солдатські портрети
На вишитих крилах пливуть…
І доки є пам'ять в людей,
І живуть матері,
Допоти й сини, що спіткнулись об кулі,
Живі! Б. Олійник
ДЕНЬ ПЕРЕМОГИ
Привели шляхи-дороги
Наш народ до перемоги.
І солдати-дідусі
Посміхаються усі.
Це святе травневе свято
Треба серцем відчувати!
Придивись: в старих солдат
Сльози радощів блищать!
Хай завжди в усьому світі
Буде мир і щастя дітям,
Бо народжені вони
Для життя, а не війни. С. Гордієнко
ТРАВНЕВИЙ РАНОК
Знову ранок травневий
Білим квітом кружляє.
Ніжний килим зелений
Розстеляє до ніг.
Вітер шепче вітання
І приносить зітхання:
«Знов поменшало стежок
Від воєнних доріг»
Хоч рідіють колони –
Кличуть друзі далекі,
Та порожнім не буде
Ваше м’ясце в строю!
КВІТИ ПАМ’ЯТІ
Квіти – на граніті, на броні.
Сонце усміхається мені.
Поруч з ветеранами стою,
Наче клятву пам’яті даю.
Ветерани в світлій сивині
А на грудях сяють ордени.
Пам'ять серця…
Пам'ять сивини…
Пам'ять тих, що
Не прийшли з війни,
Пам'ять – наче квіти на броні…
Сонце усміхається мені.
СХИЛИСЯ НАД МОГИЛАМИ СОЛДАТІВ
За Батьківщину у боях вмирали
Однаково — дорослі і малі...
За довгі роки ще не розшукали
Усіх могил солдатських на землі.
Розкидані вони у чистім полі,
Десь при дорозі, у розмай-траві...
Могил отих не обминай ніколи:
Поховані у них — для нас живі!
Там сплять навічно воїни-солдати,
Чиїсь батьки, чиїсь брати й сини,
Їм не судилось весен зустрічати,
Тих, що стрічаєш ти після війни.
Там сплять твої ровесники-орлята:
Тепер уже були б із них орли!
Схилися ж над могилами солдатів,
Що у боях за тебе полягли. М. Познанська
НЕ ПУСКАЛИ МЕНЕ ВОЮВАТИ…
Не пускали мене воювати
Яблуневі, вишневі сади,
Не хотіла і мати пускати,
Але тихо сказала: - Іди!..
Подивилась у вічі: - Бо треба…
Вже на заході грізно гуло,
І, як хмара вечірнього неба,
Серед поля лежало село.
Причувалися стогони й дзвони,
Що віщують навали біди.
При дорозі джерельце безсоне
Стукотіло, як серце: - Іди!..
На шляху шикувались солдати,
На травиці – сльоза чи роса…
І стояла на вигоні мати,
А за нею – поля й небеса.
СТРАШНИЙ СОН
Грався із хлопцями я у війну,
Мав перемогу «в бою» не одну.
Навіть незчувся, як день промайнув
Стомлений, в ліжко упав — і заснув.
Раптом будинок здригатись почав,
Зопалу я на подвір'я помчав.
Постріли чути і щось гуркотить,
Бомба на мене із свистом летить!
Я припадаю грудьми до землі,
Все потонуло у чорній імлі.
Очі затьмарив пожарища дим.
Де мої мама, і тато, і дім?
«Мамо, мамусю!» — щосили кричу
И ніби в провалля глибоке лечу.
З жахом розплющую очі в цю мить —
Рідна матуся над ліжком стоїть.
Бавляться сонячні зайчики скрізь...
«Синку, сьогодні ти знову підріс!»
Отже, цей жах тільки снився мені?
Отже, війна була тільки вві сні?
Радість охоплює серце моє.
Знаю напевне — усі в мене є!
Мама, і тато, і друзі мої,
Квіти пахучі й зелені гаї...
Хай же ніколи не буде війни!
Хочу веселі я бачити сни.
Хочу сміятись, співати пісень,
Хочу щоб мирним був завтрашній день! В. Дворецька
ВЕТЕРАНИ
Давним-давно
Одкорчилась війна,
Лишила обеліски та кургани...
Під кулями ворожими сповна
За тишу заплатили ветерани.
В атаку йшли не ради нагород,
Скалічені страждали в медсанбатах...
За право жить завдячує народ
Полеглим і посивілим солдатам.
Пекли, як жар,
Бинти на голові,
Та йшли герої сміло на тарани...
Пригадують дороги фронтові
І вбитих побратимів ветерани.
Вернулися живі з полків і рот
І мир подарували рідним хатам...
За право жить завдячує народ
Полеглим і посивілим солдатам.
З роками їх,
Все меншає в строю,
Вкорочують життя їм давні рани...
На вахті миру в рідному краю
Стоять з синами поруч ветерани.
Багато і тепер у них турбот,
Щоб знов не зайнялась війна проклята...
За право жить завдячує народ
Полеглим і посивілим солдатам. Д. Луценко
У СВЯТО ПЕРЕМОГИ
У свято Перемоги
Я рано-рано встала.
Малюночок весняний
Гарненько змалювала:
Вербички волохаті,
Високе небо ясне,
І сонечко у небі
Горить-горить, не гасне.
Піду я в крайню хату
До баби Якилини:
Ані дітей у неї,
Ані рідні-родини.
Вона стара і квола,
Журлива й сумовита:
В війну її синочка
Під Харковом убито.
За нашу Батьківщину
Наклав він головою...
Бабусю я розважу,
Погомоню з старою.
Віддам їй сонце, небо,
Вербички волохаті:
Нехай весна засяє
В її самотній хаті! Л. Компанієць
БІЛЯ ПАМ'ЯТНИКА
Він стоїть... Кам'яне мовчання
Поглядає на нас з висоти...
Зникла в мами надія остання:
Не повернеться син із війни.
І тепер уже мама не випере
Для синка кам'яну сорочку,
Її вітер гарячий висушить,
І дощі у росі прополощуть.
Він зостався — гранітний велетень
Між будинків цементних і сірих.
Та для мами він — білий лебідь,
Що ніяк не повернеться з вирію. М. Станович
ДЕ ХОВАЄТЬСЯ ВІЙНА?
— Де ховається війна? —
Запитав онук у діда.
— Хто її, онучку, зна... —
Одне слово, дід не відав.
А ховається війна
Недалеко від людей.
Знав хлопчина, де вона,
І повів діда в музей.
Цілий день його водив,
Показав усе підряд.
Скільки там усяких див:
Мін, снарядів і гармат!
Є землянка, дот, багнет,
Танк, що якось уцілів,
А на дубі — кулемет,
Мов гніздо яких буслів.
Клекотали там «бусли»,
Аж здіймався ураган...
Показав онук малий
Діду «мінський казан».
Ой кипіло на вітрах
В «казані» тім від атак,
Що і досі бере жах.
— Ти боїшся, діду?
— Так.
Здивувавсь онук: — Постій,
Ти ж був мужній партизан...
— Слухай, любий друже мій, —
Дід зітхнув, тоді сказав:
— Бач, страшніше, як війна,
У житті нема біди.
Хай зостанеться вона
У музеї назавжди. В. Вішко
* * *
Вже стільки літ і стільки зим,
Як відгримів той бій кривавий,
Вони ж ще там, на полі слави,
Уклін їм, мертвим і живим!
Спасибі вам, сивоголові,
Вітчизни-матері сини!
Немає правди у війни,
Вона лиш в мирі та любові!
Зупинись, прислухайся-на мить —
Кричать з вогню і мати, і дитина,
Хай буде мир, хай більше не горить
У пеклі війн твоє життя, людино!
* * *
Мала мати трьох синів,
Трьох синів, як ясенів.
Доглядала, берегла,
Всю любов їм віддала,
Тільки б дужими росли
І щасливо вік жили.
Три кохання, три весни,
Три сини, як ясени,
А вона на всіх одна,
Наче ластівка вона.
Мов для себе берегла,
Та Вітчизні віддала.
Грім ударив з далини,
І пішли її сини...
За Дніпром упав Іван,
За Карпатами — Богдан,
І донині там вони
Зупиняють шал війни.
Тільки менший, Ярослав,
Невідомо де упав.
Три кохання, три весни,
Три сини, як ясени.
Залишилася одна,—
Од синів — лиш імена.
Ой літа, ой жур-біда,
Не повернуться літа...
Мала мати трьох синів,
Трьох синів, як ясенів.
